Тексту багато, але радимо прочитати, бо в цей День важливо не просто привітати, а зрозуміти і запам'ятати... Зі Святом!
"З вдячністю за патріотичну спрямованість Вашої творчості, за те, що говорите і співаєте серцем про головне…
Не було в моєму житті пісні, яку б я слухала стільки разів підряд як "Не кажучи нікому", мене всю розривало з середини від печалі, від усвідомлення того, що хтось сміє паплюжити нашу історію і якимось чином коментувати ці трагічні її сторінки. Пісня стала поштовхом придбати всю доступну літературу з даного приводу. Перечитала, осмислила. Я знаю, що там шукала - прикладу лідерства людської волі та сили духу, щось такого, що виходить за рамки матеріального. І знайшла… І зрозуміла, чому саме ці сторінки нашої історії так ретельно приховувались, нищились, паплюжились... І чому продовжують це робити...
«Проте, навіть тоді, коли ми вільно мали в руках книжки, то не користувалися з усього, що вони нам давали. Ми й далі паплюжили пам'ять померлих. Невдовзі ми зустрінемо багатьох самотніх людей. І коли вони нас запитають, що ми робимо, ми скажемо: згадуємо…і тому, зрештою, переможемо. Колись ми згадаємо так багато, що зробимо найбільший і історії екскаватор, викопаємо найглибшу з усіх могилу і навіки поховаємо в ній війну…» («451 по Фаренгейту», Р.Бредбері).
І кожен з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що лиш тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
(І.Франко, "Каменярі")
Присвячується людям для яких Україна була релігією, яка допомагала вижити…
Якщо колись існувала група людей готова боротися проти здавалося б нездоланних перешкод, то це була УПА: кілька тисяч недосвідчених (68% бойового складу УПА складали хлопці у віці від 18 до 23 років) і матеріально незабезпечених молодих людей, які не лише плекали надію замінити гігантський за ресурсами радянський апарат, але й наважилися кинути виклик непереможній, як здавалося тоді, німецькій воєнній машині. Вони були впевнені, що велике здається нам великим тільки тому, що ми на колінах і діяли відповідно, не визнаючи нічиєї величі, крім величі духу людського.
«Україно, Свята Мати Героїв, спали вогнем животворним в серці моєму кволість, нехай не знаю я, що таке вагання; скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму. В тюрмах і в важких хвилинах нелегального життя, зрости мене до ясних подвигів, за Тебе знайду смерть, і хай розтворюся в Тобі та вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Могутня і Соборна» (уривок з молитви курсантів старшинської школи УПА).
Пропоную всім, хто хоче вести будь-які диспути про визвольний рух прочитати перед тим цю молитву – зникнуть тоді дискусії на тему, хто такі були ці люди, і за що вони боролися. Хай глибоко осмислять і усвідомлять, що вони щодня йшли на смерть заради абстрактного на той час поняття «Україна». Скажете не було їм що втрачати або вони це втратили, і отримали спонукальний мотив. Погоджуюсь, але «Якщо не я – то хто? Зайве питання… Для нас це не проста війна – це визвольні змагання. Людей женуть на схід, немов худобу, принижують, щоб знищити людську подобу…І захиститися у цих людей нема ніяких шансів, у них одна надія – на повстанців…»
…«Поволі наші сили тануть та всі ми знаєм, що в цій війні ми поки-що програєм. Хоч перемоги наші порівняно малі, та головне, що наш народ лишився на своїй Землі. Ніхто не знає хто я, ніхто не знає де я – тіла загинуть, житиме ідея. А наші душі тут, в Рідних просторах, Волинських лісах, Карпатських горах»…Повстанська армія та збройне підпілля програли війну за незалежність Батьківщини, але при цьому виявили таку самопожертву, мужність та героїзм, яких до цього не знала українська історія. Не за славу, багатство чи почесті вони боролися, а за Свободу, яку гідна людина віддасть лише з життям. Кожна духовна і глибоко мисляча Людина відчуває в крові тривку могутність своєї нації, позачасові якості національного характеру і не залишиться байдужою в ситуації, коли знищують все, що вона любить – Край, у якому народилася, і якому віддане її серце, коли розлучають з тими, хто володіє його душею.
З 1944 по 1956 роки у боях та під час каральних експедицій більшовиками було вбито 254 тис. учасників визвольної боротьби, депортовано 203 тис. прихильників та членів сімей повстанців. Нам, людям з майже повністю зматеріалізованого світу залишається лише «спалювати собі розум» думками про те, звідки була така готовність до мучеництва заради справи меншості, що здається безнадійною.
Не замислюємося ми про те, чому в нас такі чорноземи, а чи не тому, що стільки пролито крові на нашій Землі, при тому крові власної. Закопано стільки сили волі та духу, що досі не дають вони спокою і волають до нас про справедливість, а ми от перетворились на «схід» і «захід», «донецьких» і «бандерівців». Частково різна в нас історія: загони УПА рідко перетинали Дніпро (хоча першим кавалером ордену Золотого хреста бойової заслуги став уродженець Полтавщини, колишній лейтенант-танкіст Червоної армії). Але перед тим, як будь-кому вести дискусії на дану тематику, потрібно глибинно осмислити дуже прості речі: хто саме, за яких умов, за що чи в ім’я чого віддавав найцінніше. Молоді люди позбавлені, тиснучими з обох сторін тоталітарними режимами, права на життя брали до рук зброю, щоб «право на життя відстояти в горнилі бою»…Наголошую: право на життя!!! А ми зараз їх оцінюємо, сперечаємось, судимо… Лише зрідка підіймаємо свій засліплений погляд в небо, так і не навчившись цінувати те, що отримали завдяки їхній самопожертві. Ми паплюжимо їхню пам'ять зневажаючи рідну мову – свій самобутній символічний код, що передає унікальний внутрішній досвід нації і породжує почуття безпосередньої духовної близькості серед її носіїв. Ми ганебно нехтуємо або неефективно використовуємо природну потужність найкращої в світі Землі і скиглимо при цьому, що ми бідні. Ми інфантильно перекладаємо усю відповідальність за розвиток держави на вище її керівництво. І поки не зрозуміємо, що Україна починається з кожного з нас, дива не буде. Так, найкращі «лишились назавжди молодими…», інші змушені були скоритись, але маємо ростити нове, достойне покоління.
Кожна країна – це ідея серця її нації. Давайте шукати знання про історичну самобутність нашої нації, і на їх основі наповнювати серця почуттями гідності, честі, волі та сили духу, тоді і нація встане з колін: пям'ятатиме, шануватиме, гордитиметься, підійме голову і візьме на себе відповідальність за свою долю.
Маємо використати виховну функцію соціуму: вивчати доступні архіви, видавати книги, знімати фільми, співати пісні і, найголовніше, щодня своїми справами любити Україну і просити в Неї пробачення за те, що не завжди достойні ЇЇ величі…
Слава Україні, яка народжувала і продовжує народжувати героїв... І пам’ятаймо, що переможемо ми лише тоді, коли все згадаємо...
Ваша віддана прихильниця."